...Останню сльозу проковтнула –
Вечерю солону сумну –
Ще вчора... Сьогодні?.. Забула,
Бо тричі вертала зі сну...

А сонце повзе винувато
До сховку від зору людей...
Із нього все золото знято
Печаллю голодних очей.

Знов сон обійма... Чи що інше
Висмоктує сили бажань.
Життя від безпам’ятства гірше!..
Де горя народного грань?!

Ще й сутінки лізуть у хату
Страхами із темних кутків:
– Нікого не можна впускати,
Бо ніч – то притулок катів...

Простіть, неоплакані душі,
Що нехтуєм звичай батьків...
Простіть, покоління грядущі,
З майбутніх щасливих років…

Нас лихом хотіли зігнути,
Убозтвом голодних умів...
До рабства серця навернути?!
Хто право їм дав?! Хто посмів

Насильно народ побороти,
Що жив понад тисячу літ?..
Хоч станем в ряди до голоти,
Не зрадимо батьківський рід!

З малої надії-зернини
Розквітне зоря вікова.
Не згасне ім’я України,
Допоки в нас пам’ять жива!